"Про кохання...»

                                                                                 Олександр Фірюлін

Сьогодні Сергію не позаздриш: його батьків викликали до школи. Було б йому не так образливо, як би за двійку якусь, чи за те, що він постійно спізнюється чи прогуляв кілька уроків, а так...

– Ваш Сергійко постійно ображає дівчат! – почала розказувати його класна керівничка, як тільки-но Матуся присіла за парту поряд з ним. Сергій сидів, насупивши брови та опустивши голову, мовчки слухаючи розмову дорослих.

«І ніяких не дівчат, – промовив він про себе, – а лише одну. І не образив я її...»

– А Любов Онуфрієву зовсім до сліз довів! – продовжила класна. – Так мало того, що образив, так ще й мене обманює, що він такого не робив!

Матуся здивовано подивилась на хлопчика.

«І не обманював я, – знову промовив про себе Сергійко, не піднімаючи свого обличчя,  – лише один раз за косичку смикнув, а вона одразу розплакалась.»

– Я прошу, щоб Ви вдома провели з ним виховну роботу, бо, якщо таке повториться, з ним буде вже розмовляти директор школи.

– Добре, – відповіла класній керівничці Матуся, – я з ним поговорю. Дякую Вам.

Майже всю дорогу додому Сергій також йшов мовчки насупивши брови. Тільки пухнастий сніг все хрустів і хрустів під ногами.

– Ти нічого не хочеш мені розповісти? – запитала в нього Матуся. – Твоє щастя, що Тато затримався на роботі і не прийшов. Ти ж знаєш як він відноситься до образ інших? А тим паче до брехні.

– Я казав правду і нікого не ображав! – не піднімаючи голови, промовив Сергійко.

– Тоді чому дівчинка плакала?

– Я не хотів, щоб вона плакала, Мамо, чесно. Я лише хотів, щоб вона на мене подивилась. Я вже її і товкав, і кнопку на стілець підкладав, я навіть всю велику перерву перший сніг збирав, щоб їй у портфель покласти, а вона ні, щоб за мною поганятися, взяла й розплакалася.

Матуся раптом зупинилась, присіла і посміхнулась:

– То ти хотів лише привернути її увагу?

Сергійко знов потупив свій погляд в асфальт:

– Ну, – протягнув він, – можна і так сказати.

– Який же ти в мене вже дорослий! – пригорнула Матуся хлопчика до себе. – І хто так увагу привертає? Твій татко також в мене в другому класі закохався, все бігав коло мене та за косички смикав.

– То всі так роблять, коли кохають? – здивувався Сергійко.

– Не зовсім, – посміхнулась вона.

– Мамо, – подивився він на Матусю, – ми от с хлопцями розмовляли про кохання, то Петрик каже, що кохання – це дружба, а Микола – що це коли люди цілуються. Мам, – смикнув він її за рукав, знов дивлячись униз, – я розумію, що ще не досить дорослий, але може ти мені розповіси, що таке кохання?

– Розумієш синку, – промовила Матуся, – про кохання можна розповідати годинами, але ти нічого не зрозумієш, допоки сам дійсно не закохаєшся.

– А як я тоді буду знати, що робити? – засмутився Сергійко. – Ну, коли насправді?

– Я допоможу тобі, – посміхнулась Матуся, – якщо ти пообіцяєш убирати у себе в кімнаті і чистити зуби зранку та ввечері.

– Добре, – погодився Сергій.

– Тоді слухай: щоб привернути до себе увагу та показати дівчинці свої почуття, не треба смикати її за косички, штовхати чи напихати їй повну сумку снігу.

Сергійко опустив винувато голову:

– Що ж мені тоді робити?

– А ти подивись на свого тата і роби те, що буде робити він. Тільки не кажи йому про нашу домовленість, а лише спостерігай та запам’ятовуй. Зрозумів? – доторкнулася Матуся кінчиком пальця до його кирпатого носика.

– Так! – поцілував Сергійко Матусю в щічку, взяв її за руку і вони разом пішли у бік дев’яти поверхового будинку.

Тато їх зустрів біля входу до під’їзду:

– Привіт, моя люба, – поцілував він Матусю та подав їй руку. – Тобі мабуть важко? Давай мені свою сумку.

«При зустрічі посміхатися і вітатися, подавати руку та носити їй портфель», – запам’ятав Сергій, коли Матуся передала свою сумку Татові.

– Вибач, що затримався, як там у школі? – запитав він, допомагаючи зняти їй пальто.

– Нічого такого, – підморгнула Матуся Сергійкові, коли тато вішав її одяг на вішалку. – Як там на роботі?

– Я знову став найкращим робітником місяця і отримав за це премію! – похвалився тато.

– Молодець! – зраділа Матуся і чмокнула його в щічку.

«Цікавитись, як у неї справи, допомагати їй вішати одяг та краще всіх в класі вчитися», – знов підмітив про себе Сергій.

– Поговори, будь ласка, з сусідом, – продовжила Матуся, – щоб прогулював свою собаку в наморднику. Я її боюся.

– Добре, кохана! – відповів Тато.

«Завжди погоджуватися, захищати від собак та хуліганів», – записав в свій список хлопець.

Вечір йшов, а Сергійко все спостерігав та запам’ятовував, спостерігав і спостерігав.

«Обнімати та триматись за руки», – проговорив про себе він, коли Тато та Матуся сиділи на дивані та дивились телевізор.

Коли Сергійко засипав, він згадував, що встиг побачити за сьогоднішній вечір та все дивувався: «І як це татові вдається так багато робити для мами кожного дня? І чому це я раніше цього не помічав?»

Наступного ранку Сергійко, як Тато, пішов до ванної кімнати, умився, почистив зуби та розчесався. Коли вдягався – все дивився на себе у дзеркало і поправляв одяг, щоб він виглядав охайно, як у Тата. Прийшовши першим до класу, хлопчик витер дошку і полив квіти. Він пам’ятав, що Любов сьогодні чергова. Коли дівчинка зайшла до школи, Сергійко відкрив їй двері і посміхнувся:

– Привіт, моя Люба.

Дівчинка здивовано подивилась на нього та здвинула плечима.

– Привіт.

Вона зняла пальто і почала тягнутися до вішалки, щоб його повісити.

– Давай я тобі допоможу, – запропонував Сергійко.

Дівчинка посміхнулась і віддала йому свій одяг:

– Давай.

Сергійко зрадів:

– А як у тебе справи?..