Справжній друг

Олександр Фірюлін

– Сьома година! Ромчику! Час прокидатися! – пролунав з кухні ніжний голос Матусі.

До кімнати, де солодко спав хлопчик, зазирнула маленька мордочка собаченяти, в якої на білій-білій голові, мов дві хатинки, сторчма стояли чорні вуха. Песик подивився на ліжко і, чекаючи поки встане Ромчик, радісно витягнув язика.

– Ну ще п’ять хвилиночок, мам... – неохоче простогнав хлопчик і знову занурився у теплу постіль, залишивши назовні тільки своє кругленьке обличчя.

Песик трохи засмутився, але потім набрався сміливості та, радісно махаючи хвостиком, підбіг до ліжка, стрибнув на нього і почав лизати сонного Романа.

– Фу! – відіпхнув хлопець собаченя, що той аж звалився з ліжка. – Цезарю! Йди звідси! – Роман смачно позіхнув. – Не дав такий сон додивитись!

Хлопець потер очі:

– Ура! – радісно вигукнув він, визирнувши у вікно. – Сніг! Сніг пішов! Я сьогодні буду кататися на санчатах! Ура!

Роман зліз із ліжка і ступив босими ногами на холодну підлогу.

– А де мої?... – став він щось шукати. Його погляд упав на радісного песика, що сидів посеред кімнати. – Цезарю! Ти знов кудись заніс мої капці?

Песик гавкнув та став здивовано дивитися на хлопця, весело махаючи хвостиком.

– Ну що за дурний пес? – буркнув Роман і пішов до ванної вмиватись.

– Сніданок на столі, – промовила Матуся вже біля дверей, – гроші на дорогу – на тумбочці. Все зрозумів?

– Т-а-к, – донісся голос хлопця.

– Добре, я на роботу! І ще, не забудь налити Цезарю молока! Цілую!

Двері зачинились і у квартирі не залишилось нікого, окрім хлопця та песика.

– Не забуду, – майже про себе промовив Роман.

Він швидко вдягнувся, поснідав і зібрав портфель. За кожним його рухом слідкували наївні очі собаченяти. Спостерігали і чекали, коли ж і йому наллють молока. Але хлопець забув. Вийшов із квартири і спокійно собі пішов до школи, а Цезар залишився один у порожніх кімнатах. Самотній та голодний...

Для хлопця день пролетів непомітно. Після занять він радісний забіг до квартири. Цезар зустрів його гучним гавканням та почав радісно стрибати до рук.

– Та йди від мене! Фу! Цезар! – відштовхнув його хлопець і пішов виконувати домашні завдання.

Поки Роман сидів за своїм столом і старанно робив вправи, песик тихо сидів на ліжку поряд і не зводив великих лупатих оченят зі свого господаря.

– До приходу татка тобі завдання, – зазирнула Матуся до кімнати Романа.

– І яке? – розчаровано повернувся до неї хлопець.

– Відчистити килим та диван від шерсті Цезаря і замінити йому туалет.

– Але ж я домовився зі своїми друзями сьогодні разом ліпити снігову бабу та кататися на санчатах!

– Твої друзі трішки зачекають, – заспокоїла незадоволеного хлопця Матуся, – а от якщо у тата знов почнеться алергія, то він точно відвезе твого цуцика у село до бабусі.

– Та хай відвозить, – розчаровано буркнув хлопець.

Цезар, ніби розуміючи людську мову, благаюче подивився на Романа і тихо-тихо заскавчав.

– І чому це я повинен робити? – впівголоса запитав сам у себе хлопець і повернувся до песика. – Краще б тебе не було.

Цезар засмучено опустив голову і заскавчав сильніше.

Роман незадоволено відчистив щіткою килим, диван та взявся за візок із піском. Цезар все бігав поряд, заважав, гавкав, лащився, а хлопець те й діло, що відштовхував його та бормотав на собаку.

– Я все зробив! – вигукнув хлопець.

– А піску нового насипав? – запитала Матуся.

– Я потім насиплю, мам! Можна я піду надвір?

Матуся тільки-но хотіла відпустити Романа, як Цезар, не в змозі більше чекати, прямо в них на очах зробив на паркеті велику калюжу.

– Ну, – протягнула Матуся, дивлячись на радісного песика та мокру підлогу поряд, – тепер крім піску, тобі треба ще й помити підлогу.

Роман незадоволено подивився на Цезаря і пішов за ганчіркою.

Через деякий час, нарешті зробивши все, що було треба, вже веселий Романчик вибіг надвір.

– Привіт! – радісно підбіг він до хлопців, що вовтузились біля снігової баби.

– О, – пробурчав Сергійко, – з’явився не запилився. Ми ж домовлялися. Що, знов забув про нас, як позавчора, так?

– Я не забув! – відповів йому Роман. – Просто моя собака...

– Та годі тобі брехати! – перебив його Петрик. – Якщо забув, так і скажи, і нічого знову на собаку спирати.

– Я... – хотів заперечити Роман, але хлопці не дали йому і слова сказати.

– Про справжніх друзів не забувають!

– І їм не брешуть!

– Який же ти друг після цього?

– Гей, хлопці, гайда на санчатах кататись!

Натовп дітей із гучними криками понісся до сусіднього двору, залишивши Романа одного. Засмучений хлопець опустив голову і, трохи не заплакавши, пішов додому. Коли він повільно піднімався по сходах, його гукнув дядя Толя, місцевий сантехнік, який на третьому поверсі ремонтував труби.

– Гей, Романе, подай-но мені, будь ласка, отой ключик.

Хлопець підійшов, підняв гайковий ключ та поклав його в руку чоловікові.

– Дякую тобі, – посміхнувся той, – ти – справжній друг!

– Ні, – зітхнув хлопець, – не справжній.

Дядя Толя здивувався:

– І чому це?

– Тому що я зі своїми друзями домовився, і не прийшов вчасно, бо прибирав за своєю собакою, а позавчора – зовсім забув про них. І тому зараз мені ніхто не вірить, що я спізнився не через те, що забув...

– Оце закрутив, що одразу й не зрозумієш, – потер чоловік потилицю. – Забув, кажеш, про них?

– Так, – схилив хлопець голову.

– А зараз прибирав, але вони тобі не вірять?

– Так.

– Значить, – підкрутив гайку дядя Толя, – ці – твої друзі – не справжні.

– Тоді у мене немає справжніх друзів, – ще більше засмутився Роман. – У мене більше ніяких друзів немає.

– А ти озирнись навколо, – повернувся чоловік до хлопця, – може, є хтось, хто з нетерпінням чекає кожної зустрічі з тобою? Хто радіє, коли бачить тебе. Хто може вибачити тобі будь-яку твою помилку, хто не ображається на тебе, якщо ти про нього забуваєш... Із ким ти можеш посваритись, але вже через хвилину ви про це вже не пам’ятаєте. Може, він не досить охайний чи розумний і трохи чудакуватий, але він любить тебе, по справжньому, як свого найкращого друга.

Хлопець задумався, і раптом на його обличчі з’явилась посмішка:

– Є!!! – радісно вигукнув він. – Є, дядя Толя! Він і чекає, і не засмучується, і любить! Дякую Вам! Дякую! – Роман злетів униз по сходах.

– Будь ласка, – зітхнув чоловік і впівголоса додав. – Біжи, хлопче, біжи туди, де на тебе чекають.

Роман вибіг на вулицю та понісся до сусіднього двору, де весело каталась на санчатах юрба дітей. Він пробіг поряд із ними та звернув до магазину.

– Дайте мені, будь ласка, молока і підгузник! – вигукнув він продавцю, поклавши на прилавок гроші, що зранку залишила йому Матуся.

Такий же радісний він забіг до квартири.

– Привіт, тато! – промовив він, ще не зачинивши двері.

– Привіт, – визирнув той з кімнати.

До хлопця підбіг Цезар. Роман схопив його на руки:

– Привіт, Цезарю! – притис він його до себе і подивився на татка. – Ти ж його не відвезеш до бабусі, так?

Тато трохи здивувався:

– До бабусі? Та ні, не відвезу.

– Дякую!

Хлопець із Цезарем на руках побіг до своєї кімнати, а тато здивовано повернувся до Матусі:

– Ти ж казала, він сам хотів, щоб я відвіз Цезаря?

Матуся у відповідь лише здвинула плечима і посміхнулась.

Через деякий час у кімнаті Романа Цезар стояв на підлозі, вдягнений у підгузник, та жадібно пив зі своєї миски молоко, а хлопець сидів поряд та гладив свого песика:

– Пий, Цезарю, пий. Ти хоч трохи і набридливий, постійно кудись заносиш мої капці, за тобою треба завжди прибирати, з тебе лізе шерсть та часом не зовсім добре пахне, але ти все одно мій справжній друг!

КІНЕЦЬ